Друк 

Легенда про винищення с.Людинь

А далі - знову край, овіянний думками. Тче історія полотно спогадів, і відлітає наша думка на рожевий серпанок нашого краю, щоб оповістити у ніжно-голубому тумані тиху пісню далекої минувшини.

Йде мандрівник, не то багатий, не то бідний чоловік. Йде світлим божим днем то дрімучим диким лісом, то грузне болотами, то пустельними дюнами. Затяжкий та томливий цей шлях, труднощів та невигод повний. Але поспішав чоловік у цій безлюдній місцині. Тільки таємничий шелест прадавнього лісу, чавкання води під ногами, сонце в небі, спів птаства були його супутниками. Мріялось знайти якусь суху пустину, щоб перепочити від втоми далекою дорогою. Хто цей чоловік і куди він іде, ніхто не знає, ніхто не відає. Але поспішає мандрівник. Змінюючи напрям дороги виходить на пустинне місце. Сонце сідало, червоні промені його губилися уже в густих вітах дерев, низько спускалися до комишів і дикої лози.

Зовсім поруч був горб суходолу. Ступила людська нога на пісок сипучий, біло-жовтавий, що віддавав теплом , зібраним за день. Червоні промінці заходу сонця черкнулись їх і здалося чоловіку, що пісок уже не жовтавий, а рудий. Нахилився - і скоро сам в цьому пересвідчився. Рудий пісок. Скільки було пустини, стільки було й цього незвичного грунту: то рудий, то червоний, то зовсім жовтавий або ж білий! Але тихо наближався сутінок.. Людину огортала ще більша самотність. Він поспішає. Ніким і нічим довкола тиша раптом почалась скаламутилась. Щось незвичайне, дивне ніби творилось в глухій природі. З’явилась череда худоби, а незабаром і сам пастушок з сопілкою у руці. Значить, десь є поселення, є люди. Радість охопила чоловіка і прибавляючи кроку, скоро вийшов на людне місце. Тут був люд, перші живі істоти на незвичній дорозі чоловіка. Можливо, тут він і перепочив, довго вночі вів розмову з зустрічними йому людьми. Радів, дивлячись на них, і почував себе в ту мить, мабуть, найщасливішим на весь білий світ. А ранок йому обізвався далеким, незвично знайомим чи можливо, занадто дзвінким гуком кувадла. Це вже ковалі, далеко від людського поселення, працюють у кузні. Вирушаючи далі у мандри, йшов повз неї. Зупинився на хвильку та й рушив вперед. Знову незнайомі місця, знову глушина і дикість краю. Але частіше зустрічалися дюни. На одному з таких місць знайшов чоловік незвичайний камінь. «Золото!» - скрикнув він. Але, пізніше, вгамувавши свою радість, побачив, що помилився. Але звертаючи свій зір на несподівану красу, що розкривалася перед ним, він воістину був зачарований цією золотою місциною. Потім уже знесиленний, і від надмірних хвилювань, від втоми, вирішив знайти чисту воду, щоб в ній окунутись. Ним стало озеро, зовсім недалеко від золотого краю. Бадьорий після купелі, повний знову сили й енергії рушив мандрівник далі в недра лісові, до інших лісових поселень людей, хоч і не раз запаморочилась голова під час ходьби по диких надрах.

Очевидно, цей незвичайний шлях, нелегкий, повний витримки й волі у болотистій місцевості з дикими лісами і є тим самим шляхом, що ми знаємо сьогодні: Руді дюни - Рудня, люд у глухому куті дикого лісу - Людинь, далека, пізня кузня - початкова назва Пузня, потім - Партизанське, золота місцина - Золоте, чиста вода лісового плеса - Озерськ, нове поселення люду в лісі - Лісове.

Ось така історія нашого Полісся, нашого рідного краю, наша сонячна краса розкривається у легендах і переказах. Темнокорі ліси, прозорі гаї, синь озер і річок, голос предків, мудрість віків – все переплітається в канві цікавої історії. З усіх сторін Людині – ліс, тільки однією стороною, до сходу сонця, через луги і поля має дорогу до берегів річки Горинь.

Пам’ятає наш край і навали монголо-татар. Є далеко у лісі урочище Людинського лісництва «Дівочий острів». Саме тут переховувались дівчата від турецького рабства, неволі, від рабського ринку в Кафі. Але знайшли вороги маленьку потаємну стежку на острів (можливо, це і назва їх, чужа - маліджори - мала дорога). Нескорились дівчата ворогу, не віддали на наругу свою дівочу честь, а мужньо зустріли смерть, адже все жіноче населення острова загинуло. А вивів ворогів на цей острів серед болота зрадник, той, кого не вбили, коли інші жителі, чоловіки переважно, мужньо захищали свій край і загинули.

Тепер далеко від озера, є цей «Дівочий острів» серед осушеного болота, самотній, безжиттєвий, є глуха місцина до нього, витолочена сучасними посушливими пожарами «Маліджори».

Із низу Горині тихий вітер віє, повіває. Навіює нове, зовсім неспокійне лихо. Бог святий знає, які то події, страшні, неспокійні, тужливі і смертельні, треба знову перейти, щоб продовжувати жити. У славні героїчні часи Хмельниччини під час побоїщ українського народу з ляхами - поляками часті були зради. Щоб перемогти українців, поляки підкупили татар, сподіваючись перемогти Хмельницького і заволодіти ласим кусочком - Україною. Поляки з татарами поділились своєю владою на Україні; знову нога чужинця опинилась на Україні і на наших землях. Було сумно, тяжко, мало було надії сподіватись на добре. Почали люди шукати захисту у природи, лісу, але не тільки там.

Бачив край і селянські заворушення, адже повз наші села, тягнулися колони повстанців під проводом Северина Наливайка 1596 року. У загони повстанців йшли, очевидно, і жителі навколишніх сіл, коли селянсько-козацькі табори стояли недалеко у Тумені і Бродці.

Повз хутори старого млина і через в’язкі болота знайшли дорогу у ліс. Місцина зустріла людей насторожено, таємниче. А люди знайшли притулок. Вибрали найглухіше місце. В землі, під віковічними деревами зробили глибокі ями, зверху прикривши небагатим укриттям - різним зеленим гіллям. Ями, що нагадували землянки, були розділені надвоє. В одній половині - худоба (коні, корови), а у другій – поранені, їх привозили з села, мабуть, під час нападів на село, люди боролись, захищаючи дітей, жінок, старих. Осторонь були курені, в яких сиділи на чатах сторожі, охоронці-сигнальники.

Згодом, пізніше, після угоди Хмельницького з Москвою, люди повертались в село, лишаючи в лісі неглибокі ями, рани. Це і є перша, родоначальна назва урочища в лісі «Рани».

Летить час, як летять білі пелюстки черемхи і болить душа смутком, хоч золоте прядиво предвічної історії снує нове полотно, мережачи на ньому нові події і факти. Минає неспокійне лихоліття, коли після них з’являється у світі перша згадка про наше село Людинь Поліського краю, десь до 1550 року. Змінюється люд, розростаються поселення Рудні, Людині, Пузні.

XY-XYII століття, оповиті далекою таємничістю і загадковістю. Триває античний процес розвитку села. Навколо сіл проріджуються ліси, освоюються нові земельні площі, зростає кількість населення. Житло і будівлі набувають нових форм, з’являються сільськогосподарські споруди - клуні, хліви, каплиці. Землеробство стає орним, худобу утримують у хлівах. Найбільш досконалими спорудами стають закриті двори - «підварки», «окружні двори». Ставляться величезні ворота - брами, обійстя огороджується частоколом. Це спостерігається і тепер у будівництві - великі брами - ворота на хазяйському дворі.

Своєрідно змінюється і поліський одяг. У селі серед однотипних зразків не можна зустріти однаково витканих або вишитих. Одяг був цікавий за формою та змістом. Були різні опинанки, опиначі, свити, жупани, пізніше - кожухи. Вишивки займають чільне місце. Ними займались у будь-який вільний час, на вечорницях і досвітках, довгими осінньо-зимовими вечорами. Вишивка } нашому краї була більше гладдю, ніж хрестом. Вишитий рушник в домі - це рушник - оберіг. Найдавніший орнамент рушника - дерево життя - це вазон у глечику. Серед квітів - птахи. На рушниках оживали соняшники, китиці винограду, калина, дуб. Рушник супроводжував людину від народження до останнього моменту життя.

Тепер вишиванки більш удосконалені, узори різноманітні, але вишиванка переважно здійснюється хрестом.

З давніх-давен вирощували льон. Це - полотно для одягу. У нас на Дубровиччині й досі виготовляють серпанок - тонке прозоре лляне полотно. Ще донедавна серпанок носили жінки  і дівчата в будень і свята, чоловіки ж більше – грубіше полотно, крім святкового одягу.

У комплект одягу з серпанку входили сорочки, спідниці, фартухи, головний убір - намітка.

Місцеві звичаї і обряди своїм корінням теж сягають сивої давнини. Пісні : веснянки, колядки, щедрівки, жниварські,ягідні, грибні, косарські, ще і сьогодні можна записати у нашому селі від старих людей. Ще й досі побутує у нас традиційне народне весілля з давніми обрядами і піснями.

Однак, ніщо не вічне. Одна навала замінюється іншою. Литовське князівство, Австро- угорська імперія, Турово-Пінське князівство, польська шляхта, влада якої сягає до 1939 року.

Багато різнобарвних подій діялось у нашому краї. У роки панування Польщі у селі була школа ( польська), українські діти вчились по-польськи.

У 1938-39рр. у селі був останнім польським солтисом ( на зразок голови сільської ради) Мерзун Яков. Сам він родом із села Сварицевичі. Тут пристав у прийми до жительки с. Людинь - Ганни, одружився з нею. На території старого подвір’я школи і дотепер зберігається хата-школа, стара, польська, однокласна. Діти вчились в ній польською мовою. При школі ще була кімната, де можна було жити, так звана канцелярія. Мерзун спочатку жив там, а одружившись, перейшов до обійстя дружини. (Потім там прожив вчитель). Був крутої вдачі чоловік. Дуже слідкував щодо дотримання порядку. Лад любив в усьому. Деякі люди його за це не любили, а деякі поважали. В роки приєднання Західної України, обійстя їх забрали, добудували і довгий час там розміщувалася Людинська восьмирічна школа.

Мерзуна з дружиною і дітьми вивезли на Сибір. Старша їх дочка - Уляна уже була одружена, вона і тепер проживає в селі Рудня, її не вивезли. Батько втік  за кордон в Австрію. Дружина з двома дітьми повернулася пізніше, в 50-х роках. Поневірялася по людях,  померла у 80-х роках.

На Рудні проживав польський лісник, який доглядав ліс, упорядковував його. Дрова з лісу, ягоди, гриби - це все було за платню, платили ніби як мито, люди у сезонні дні різних пір року могли користуватися дарами лісу. Були такі люди, що не платили. За ними стежили, називали їх злодіями лісу. Лісник Демковський був хазяїном лісу. У Людині жив добрий мисливець - Мисько Адам Борисович. Коли пани з різних куточків Дубровиччини приїздили на полювання, то їх провідником у лісі щодо дичини був саме він. Ніхто краще за нього не знав лісових стежок усякої звірини, що жила в лісі. За розповідями жителів села, ліси тоді були щедрі і багаті, чисті, незабруднені, не завалені.

Пани хазяйнували, бо мали великі угіддя земель, лугів і лісів. Великий панський замок в місті Дубровиця - маєток «Воробино», графів Броель-Плятерів піддавався нападу повстанців  у 1918 році, коли владу на Україні проголошували більшовики, і в 1939 році, коли остаточно впала польська імперія. У маєтку «Воробино» графа Плятера розмістили місцеву лікарню.

У селі Людинь є конкретні місця, пов’язані з пануванням шляхти. У лісі є урочище «Перекоп». До озера, що в лісі, багато боліт, доброї дороги немає. Пани вирішили зробити стіч води, тобто осушити болотні місця, щоб зробити дорогу до озера Сомине. Адже кругом нього багато ягід, грибних місць, дичини в лісі за озером, риби у водах лісового плеса. Але на місці можливого стоку води виявилась невелика гірка. Її вирішили розкопати вручну. Оголосили по селах, що кожен господар двору повинен відробити на тиждень 2 дні. Там же, на місці, розплачувались злотими (польськими грішми). Цей стік води назвали «Перекоп». І до сьогоднішнього часу є ще сліди того перекопу гори вручну.

 

Водні артерії в легенді «Сомине озеро».

Серед розкішної дикої природи красується село. Стоять хати, зрубні будівді під двохилим дахом і стелею. Стіни помазані в середині глиною, нею ж вимощений і діл. Поряд стебки, що правлять за камори, тепер іноді кажуть вистьопки, недалеко, подібно до кліті, - шопа. Через село лежить нерівна дорога. її розмило дощами, худоба розтовкла копитами. Снують люди селом, ходить худоба, день похмурий. З одного краю села з’являється карета князя. В ній їде через село княгиня молода з дитиною, коні в’язли їхати було надто трудно. Раптом коні шарпонулись, карета похилилась, із неї випадає княжна дитина. Коли кинулись до неї, а вона - мертва. Заголосила бідна княгиня, здіймаючи руки до неба. З її вус зринуло прокляття і впало на мертву тишу, що оповила село. Мати зненавиділа це місце, село і вигукнула з серцем: «Прокляття, о Боже! Нехай на місці села стане озеро і вода». Так воно і сталось.

 

Не менш трагічна, сумна і друга легенда.

Поселення серед лісу із втікачів, що попали сюди, очевидно в результаті сківського нашестя на предків гуцулів. Різний люд проживав тут. Місцина дика, глуха. Навкруги непрохідні хащі лісів, в’язкі смертні болота. Але село живе, жителі займаються полюванням, з того і живуть. Серед села стоїть красива церква. Куполи її, здається сягають голубого неба. Дзвін малиново ллється навкруги. Але чомусь Бог розгнівався на люд цей за їх вчинки, дії, за гріхи. І мабуть були великі ці гріхи. Адже раптом провалилися, зникла під землю ця церква. Розпустилася земля і ввійшла вона туди. Коли зійшлась земля, то стала чорна, в’язка, з мулом і гряззю. Потім це село, бо і згодом і його затопила вода. У великі свята чувся з тих місць довго - довго дзвін з - під землі води.

Молодь, як і колись на великоднью ніч збираються до лісу, ближче до озера. Розпалюють багаття і мовчки, зі своїми думами чекають Хрестового воскресіння. І деяким із них чуються ці дзвони, а озеро це чомусь і до тепер глибоко шанується, як найсвятіша реліквія. Де б в лісі не петляла людська стежка - доріжка,  вона неодмінно приведе до озера, так як людські дороги ведуть до найсвятіших місць - храмів.

Дівочий острів.

Пам’ятає наш край і навали монголо-татар. Є далеко у лісі урочище Людинського лістицтва «Дівочий острів». Саме тут переховувались дівчата від турецького рабства, неволі, від рабського ринку в Каіфі. Але знайшли вороги маленьку потаємну стежку на острів (можливо, це і назва їх, чужа - маліджори - мала дорога). Не скорились дівчата ворогу, не віддалила наругу свою дівочу честь, а мужньо зустріли смерть, адже все жіноче населення острова загинуло. А вивів ворогів на цей острів серед болота зрадник, той, кого не вбили, коли інші жителі, чоловіки переважно, мужньо захищали свій край і загинули.

Тепер, далеко від озера, є цей «Дівочий острів» серед осушеного болота, самотній, безжиттєвий, є глуха місцина до нього, витолочена сучасними посушливими пожарами, «Маліджори».

Озеро Сомине... Це слово почуєш нерідко: і влітку від людей, яким кортить відпочити під тінню дерев над ніжною синявою озера, і взимку, коли по свіжому снігу до нього поспішають поодинокі рибалки. Знайти дорогу до нього дуже легко. Минаєш найстаріше село нашої місцевості Рудню (воно не набагато молодше від Висоцька.) А Рудня називається так тому, що в давнину недалеко від місця, де річка Сирець впадає в Горинь, знайшли руду). Потім перейдеш молодшу сестру Рудні с. Людинь, а далі, за село, де влітку колосить безмежне море хлібів, узимку ж простелилося широке, біле, снігове море, і так навпростець, аж до гори, яку в народі прозвали Кацімоніхою. За горою дорога одразу ж звертає до лісу. Не далеко від дороги стоїть старий мертвий дуб. Ось що розповідають про нього. Був у селі один чоловік. Він обрубав на дубі кору з усіх боків для того, щоб дерево всохло, але його самого вбили партизани під цим дубом. З того часу пройшло вже багато років, дерево зовсім усохло, тільки одна гілляка зеленіє. Розповідають, що з лівого боку від дороги росли столітні дуби, а зараз там молода посадка. Справа росли високі, струнки сосни, які за золото експортувалися за кордон, зокрема в Америку, Німеччину та Англію. В одному місці дорога розходиться, а далі знову сходиться, ніби утворюючи посередині зелений, порослий соснами острівок. Далі дорога звивається між соснами та вимитим дощами корінням. Потім вона рівною стрілою йде далеко вглиб лісу. Обабіч неї можна побачити багато різних дерев, тут є і по-дівочому сором’язливі берізки, і мужні дуби, і осики, які при найменшому подиху вітру тріпочуть лякливо листям, і сосни, які своїми кронами шумлять десь далеко вгорі. Ось так і йти все прямо й прямо, помічаючи то похилену засмучену липу, то розп’ятого блискавицями ясена, який все-таки гордо стоїть біля дороги...

І раптом щось засиніло вдалині. Можна було б подумати, що то небо, якби не блиск хвиль. Ось воно - голубе, свіже, обрамлене зеленню озеро, хлюпоче біля твоїх ніг, лагідно шепочучи привітання. Як гарно! Широке плесо ніби відокремлене від усього світу зеленою стіною. У воді до самого берега туляться високі очерети. Стрункі сосни впереміш з білокорими березами неначе танцюють навколо озера якийсь химерний танок.

На ньому, наче якісь дивовижні зірки, росте біле латаття. І навіть дивно, як ці тендітні букетики пелюсток можуть так впевнено триматись на воді. Соминим озером назвали тому, що раніше недалеко від нього були застави, які під час повені зливались з озером. Тоді тут жили соми, зустрічалися, за словами людей, важчі за два пуди. Та під час війни застави були дуже пошкоджені і пересохли, з тих пір сомів у озері немає, хоча назва тримається і до тепер. Колись в нього впадала й виходила річечка, яка не мала назви, вона несла свої води в річку Сирець і допомагала йому крутити водяний млин, який стояв на Рудні. Зараз річечку відвели, і вона вже огинає озеро дугою. Приблизно за півтора кілометра від водойми, на болоті, яке на даний час зовсім вигоріло, є так званий «Дівочий острів», на якому дівчата рятували себе, ховаючись від навали ворогів. Багато легенд ходить про цей острів, пам’ять про нього не згасає в серцях людей ніколи.

Полісся ! Який чудовий мальовничий куточок. Він дивиться на світ своїми щедрими лісами, буйними луками, голубими озерами. А який чудовий у нас ліс : велетні - дуби сміливо стоять, розправивши плечі, захищаючи від непогоди стрункі сосни, ніжні берізки, тремтливі осоки.

Полісся! Тут, здається, і сонце ясніше сходить, і дерева шумлять ласкавіше, ніж де інде. Так було завжди. От і колись, ще у сімнадцятому столітті, як розповідають старі люди, стався такий випадок. Був теплий літній день, лагідно повівав вітерець, на небі жодної хмаринки, у садах весело щебетали птахи. І раптом звідки не візьмись насунулась чорна хмара, вмить закрила півнеба і вже простягла свої страшні лапища до сонця. Ось уже й сонце зникло у цій кошлатій істоті. І тоді сталося щось страшне. Хмара тріснула навпіл і, пронизавши небо вогняними стрілами, загриміла з висоти: «Біда». Здригнувся ліс. Злякано припала до землі трава... Із-за лісу, хижо поглядаючи навкруги, з'явились татари. Ворогів була незліченна кількість, усі вони прагнули задоволення і крові нашого народу. Хоробро стали на оборону рідного краю наші земляки. Але сили були нерівні. Татари своїми звірячими очима позирали на українських красунь - дівчат. Тоді на захист своїх доньок встали і матері. Кілька жінок повели дівчат потаємними стежками у глиб лісу - на острівець, який був з усіх боків оточений водою, тільки неширока стежина під водою зв’язувала його з світом. Раділи дівчата: «Воля». До них час від часу приходили матері і викликали своїх доньок, передаючи їм їжу. Було важко, але дівчата не втрачали надію. Вистежили вороги їхній сховок. Напали зненацька, познущались над красою дівочою...

Повмирали красуні в страшних муках, але померли з гордо піднятою головою. Не скорились чужинцям, не пішли у неволю. І стогнала земля, і кричав ліс, і голосно плакав вітер, а сонце, тріпочучи промінням, сховалось за хмари. Люди кажуть, що на цьому острові виросло багато струнких, білокорих, ніжних берізок, які символізують красу і любов, любов до рідного краю, до волі. Цей острів у народі назвали « Дівочим».

Озеро - в лісі, в озері - ліс.

Круг нього - верболіз

ще й очеретом поріс.

Бездонне небо голубе

Чарівно в нім пливе.

Приємно і радісно йти до озера весною. Соковиті хащі лісу, прокидаючись, повняться пташиним тисячоголосим гомоном. Зелений світ, вмитий росами, лящить, висвистує, видзвонює, лунко переливається щедрою розмаїтістю акордів і тонів. Птаство, радіючи весні, творить музику краси дивовижної: солов'ї аж заходяться, зозулі кують, торкаючись дзьобами чарівні клавіші неба.

Дзюркотять попід деревами весняні струмочки. Смолою пахнуть набубнявілі бруньки. Теплий вітер пробігає у верховітті. Ліс вдягається у листя, зацвітає край дороги черемха. Забігали на купинках заклопотані мурашки, вилетів із зимового притулку і загудів перший джміль. Паростками молодої трави, голубими та білими пролісками вкрилися лісові галявинки. Немов молочні маленькі крапельки впали на землю й розсіялися по лісі, так край дороги так цвіте козодра. Краса їх велична, білосніжний колір такий, що й очима не вбереш, завжди зупиняє людський погляд, звеселяє душу.

У лісі жодна травинка не росте випадково. Вона повноправний «мешканець» лісового рослинного світу і перебуває з іншими травами, чагарниками, деревами в тісній гармонії. Ось над лісовою дорогою розрослася гілляста сосна. Під її шатами молодим деревцям не вистачає світла. Зате таке місце полюбляє папоротник. Він розрісся так, що за ним не видно землі.

І раптом щось засиніло вдалині. Можна було б подумати, що то небо, якби не грайливі хвиль. Ось воно, голубе, свіже, обрамлене зеленню озеро, хлюпоче біля твоїх ніг, лагідно шепочучи привітання. Як гарно! Широке плесо ніби відокремлене від усього світу зеленою стіною. У воді до самого берега туляться високі очерети. Стрункі сосни впереміш з білокорими березами неначе танцюють навколо озера якийсь химерний танок.

На ньому, наче якісь дивовижні зірки, росте біле латаття. І навіть дивно, як ці тендітні букетики пелюсток можуть так впевнено триматись на воді. Соминим озеро назвали тому, що раніше недалеко від нього були застави, які під час повені зливались з озером. Тоді тут жили соми. Зустрічалися, за словами людей, важчі за два пуди. Та під час війни застави були дуже пошкоджені і пересохли, з тих пір сомів у озері немає, хоча назва тримається і до тепер. Колись в нього впадала й виходила річечка, яка не мала назви, вона несла свої води в Сирець і допомагала йому крутити водяний млин, який стояв на Рудні. Зараз річечку відвели, і вона вже огинає озеро дугою.

Околиці озера багаті на різні види грибів та ягід. Але облюбована не тільки навколишність озера, а й саме озеро. Тут можна зустріти багато різних риб: і окунів, і коропи, і в'юни, і щуки. Недалеко від берега є будиночок, у якому можна перечекати бурю та відпочити. Так ночі змінюються днями, дні - роками, на зміну зимі приходить весна, літо, а озеро все виблискує великим чистим дзеркалом, в яке час від часу заглядає сонце, щоб причепурити свої промінчики.

Тиша навкруги, мов на дні океану. Високо піднялося сонечко, і океан сонячного вічного світила розливається довкола. І глибину тиші не зменшують ні сюрчання комах у траві й повітрі, ні шелест зляканої осоки, ні ніжні переспіви птаства. Повітря чисте, запашне. А над тобою голубий простір неба з грайливими корабликами-хмарками. Світлою стежкою тріпоче і мліє прадавня легенда про озеро Сомине, перлину мого краю.

За дрімучими густими деревами поступалася лісова пуща. Зараз вигулькнуло невеличке село. Старі дерева вкривали його, роблячи темним та сірим. А тут ще й дощило, никало вогкістю та холодом. Під непроглядними кронами ледь виднілася протоптана до села дорога. Вона перше всього нагадувала болото цієї пізньої осінньої порі, ніж проїзний гостинець шляху. Ось і перші хати, непримітні, сірі та темні, як і сама пора. Дорогою до центра села, де стояла невеличка біла церква, наче свіча у цій непроглядній темряві, важко через грязюку їхала княжа карета. Темне глибоке небо тиснуло на землю, і та, здавалося, робилася ще чорнішою. Раптом коні втомлено зупинились, почулися голоси. Вгрузнувши, вони не могли зробити і кроку, та й карета, нахилившись, глухо чвакнула колісьми. Кучері намагалися криками зрушити з місця коні, але вони стояли наче вкопані; здригаючись та тіпаючись. Люди товпилися навколо всього цього, шукаючи порятунку. Смолоскипи в руках ще більше доповнювали нерадісну картину осіннього бездоріжжя. Раптова тиша зробилася тривожною. Здавалося, сама природа чатувала на небезпеку.

Дверцята княжої карети відчинилися, і молода княгиня в легких сап'янцях ступила в грузку дорогу. Холодна калюжна вода чавкнула і завмерла. «Чому не рушаємо?» - схвильовано заговорила княгиня. Княжі слуги, схиливши шанобливо голови, пояснили суть справи. «Ми повинні звідси вибратися, нас чекають у княжому містечку» - тепер її голос уже лунав гнівно, з натяками наказу її величності.

А молода княгиня їхала з немовлям. Дитинка лишилася в кареті, тоді як княгиня вийшла з неї і слідкувала за тим, як з бездоріжжя вибиралися люди й коні в упряжці карети. Тяжко далось те пересування, й усі полегшено зітхнули, коли ноги торкнулися твердої землі лісової дороги, мереженої могутнім корінням дерев.

Раптом тишу розітнув несамовитий крик молодої княгині. Заламуючи в гору білі ніжні руки в оцій німій чорній темряві, вона голосила і причитала: «Дитя моє любе, чадо моє коханеє, де ти?!». Челядь кинулася до княгині заглядали до карети, але дитини справді не було. Де ж воно ділося? Один зі слуг княгині кинувся назад по бездоріжжю в село. І коли він повернувся, то на руках його лежав чорно-білий згорток: це було дитя княгині. Вона кинулася до нього. Але немовля було мертве. Схопивши його, княгиня притиснула щосили до грудей, наче хотіла вдихнути у нього своє єство. З душі рвався глухий стогін та крик. Всі розуміли: немовля загинуло, коли витягали карету й дверцята відчинилися, то воно й випало в холодну багнюку дороги. Грязь всмоктала пелене дитя, та ще й колеса через нього переїхали.

Гнітюча тиша стояла довкола. Високі темні страшні дерева лісу своєю пітьмою нагадували домовину. Княгиня ніби стямилася; до неба злетіли білі руки, а з уст вихопилися страшні слова: «Хай проклятим буде це село! Щоб на його місці стало болото! Щоб сюди не залітала пташка, не заходив лісовий звір, а люди, хрестячись, обминали його».

Серед цієї тиші здригнулася з усім живим і церква. Протяжно і глухо заплакав дзвін, чорна земля розтулилася і поглинула село. Лише на якусь мить від церкви-свічки блимнуло бліде світло, але непроглядна темрява, наче могила ввібрала його у свої груди. Ридала княгиня, голосили люди, плакало небо. Плакало воно довго.

А на місці села утворилось не болото, а озеро. Небесні сили пожаліли природу - матір, бо не можна, так, щоб дикою, понурою, тривожною стала місцина поліської краси.

Саме озеро - тиховодне, з чистим плесом. Береги вкриті очеретом, лозою, водяна пелена - лататтям. Не заросла сюди стежина, витоптана звірами, людиною. Щедре воно рибою, притулком у тіні зелених дерев, що обступило його з усіх боків.

Тільки от, коли-не-коли глибоку тишу навколо озера порушує ледве вловимий плач-дзвін, ніби він чується з-під води озера. Це так, певно, озеро ще й дні пам'ятає ту давню трагедію, коли зітхає ось таким плачем.

Такого озера немає на землі

Як те, що є в моєму краї.

Сюди ведуть усі стежки мої...

Озеро Сомине, ти мій оберіг!

Хлюпочеться синього-темними хвилями озеро Сомине, а навколо нього виграє, вирує лісове життя. Його пахощі, особливо різнотрав'я, розтікаються повітрям і відчувається саме тоді, коли спадає спека літньої днини. Теплий вітерець окутує тіло, яке прагне вологи та приємної прохолоди. А її дає лагідне, ніжне і цілюще плесо озера. Так, саме цілюще. У якій ділянці лісу не перебувала чи звірина, чи людина, свою втому змінити на бадьорість намагається у воді. Коли вода поглинає тіло, надзвичайно оновлено відчуваєш його. Ніжні і чисті хвилі заклопотано плещуться навкруг тебе, а груди радісно споживають невидимий аромат соку хвойних дерев та смоли. М'яко, наче в постелі. А високо над тобою чисте небо, де-не-де молочні хмарки.

Місцеві жителі настільки єдино співживуть з ним, що без нього, озера, не мислять ні свого села, ні життя. Будь-якої пори літа там багатолюдно. Не описати його краси і вночі, коли місяць у нічній тиші й собі полощеться в ньому.

Приїжджого люду в останні роки побільшало. Мають роботу працівники лісу: і обладнати територію, і зробити необхідні зручності для перебування біля озера, щоб було і корисно, і красиво. Спасибі їм за це! Якщо раніше озеро народжувало легенди, то тепер реальні історії стають легендами.

Навколишні села славляться гостинністю. І своїм гостям, і друзям обов'язково показують озеро. Прибув до с.Партизанське гість аж із столиці. Скупався в озері, і не раз. Великим було його здивування, коли помітив, що вода озера йому допомогла - псоріаз починав гоїтися. Та гостинна пора скінчилася. Робота і родина кликали в дорогу. Та наступного літа він знову приїхав сюди і перебував вже майже місяць. Хвороба зникла. Ще й інші випадки розказують старожили: ніщо не гоїть і не чистить рани давні, як вода озера. Значить, цілюща вона. Про нього ще не пишуть науковці. Про нього знають просто як красивий куточок далекої поліської глибинки. Тривожить душу безсердечна вирубка лісу, дорогою до озера видно багато гектарних безлісних ділянок. Це як дикий крик серед дивної краси теперішньої природи, яку ми, кричучи про збереження, мовчки і байдуже руйнуємо. Хочеться вірити в те, що воду Соминого озера науковці дослідять, що воно стане заказником, що його збережуть нащадкам. Нам, спадкоємцям, треба стояти на тому, щоб заповідати йому збереження.